Стратегічний поворот: як окупація Росії перетворилася з оборони у територіальне розширення

Коли російські сили закріпилися на сході України, збудувавши масивну оборонну лінію довжиною понад тисячу кілометрів, послання стало беззаперечним — це вже не тимчасова військова операція, а обдумана стратегія сталості. Фортифікації, посилені бетонними бар’єрами Dragon’s Tooth, мінними полями та глибокими траншеями, малюють зовсім іншу картину порівняно з початковими заявами Москви про оборонну необхідність.

Реальність Бахмута: Жертви говорять про неписану правду

Мало де ще краще ілюструє цю стратегічну трансформацію, ніж Бахмут — місто з мінімальним військовим значенням, яке стало театром однієї з найжорстокіших глав війни. Протягом дев’яти місяців українські та російські сили вкладали безпрецедентну кількість вогневої потужності у це провінційне місто. Лічильники жертв самі по собі викривають різкий контраст: українські військові втрати перевищили 170 000, тоді як російські — понад 100 000 — астрономічні цифри для території, яка не має вирішального стратегічного значення у традиційній війні. Ця втрата не може бути пояснена через призму самозахисту; швидше, вона відкриває логіку війни, яка ставить на перше місце консолідацію території понад усе. Людські втрати відображають фундаментальну зміну у внутрішніх цілях конфлікту.

Окупація як стратегічна мета: Чотири регіони

Справжня стратегічна нагорода відкривається у східних територіях, які Росія поглинула: Донецьк, Луганськ, Запоріжжя та Херсон. Ці чотири регіони, площею майже 100 000 квадратних кілометрів, означають набагато більше, ніж символічні територіальні здобутки. Росія послідовно забезпечила їхнє постійне включення — підтримуючи місцеві збройні формування, організовуючи референдуми та закріплюючи їх у законодавстві як частину російської території. Колишній російський прем’єр Степанов зробив цей розрахунок явним, відкидаючи будь-які перспективи повернення, називаючи ці території «історично російськими землями». Це означає прямий контроль над найбільшою в Європі атомною електростанцією та основними зонами зернового виробництва України. За суттю, Росія позиціонує себе як керівник енергетичних та аграрних життєвих ліній континенту. Таке масштабне територіальне домінування не можна розглядати як безпековий буфер; це однозначне розширення.

Розпад оригінального сценарію

Поточна стратегія значно відрізняється від початкової військової концепції Росії. Початковий план передбачав швидкий, переважаючий удар — елітні десантники, що захоплювали Київський аеропорт за кілька годин, наземні сили, що сходилися до столиці, та колапс уряду протягом сімдесяти двох годин. Цей сценарій так і не здійснився. Інтелектуальні компроміси та український опір зруйнували план блискавичної війни. Президент Зеленський залишився у Києві, відмовившись від евакуації. Російські повітряно-десантні підрозділи опинилися ізольованими та оточеними; механізовані колони ставали мішенню на відкритих автошляхах. Швидка перемога зникла, змусивши Москву повністю переглянути підхід і перенаправити всю операційну увагу на східну Україну — фундаментальний розлом, що назавжди змінив характер війни.

Розширення НАТО: Початковий тригер та його наслідки

Відстеження конфлікту до його початку вимагає аналізу траєкторії розширення НАТО після Холодної війни. З російської точки зору, кожне нове приєднання країн Східної Європи — і зрештою балтійських держав, що межують із Росією — означало поступове просування західної військової інфраструктури до кордонів. Потенційне членство України у НАТО уособлювало екзистенціальний поріг: озброєння, здатне за кілька хвилин уразити Москву, розташоване безпосередньо на межі російської території. Це справжня безпекова тривога, яка мотивувала початковий військовий вторгнення, що міжнародно було подане як оборонна необхідність. Логіка мала внутрішню послідовність — оточена держава, що діє для збереження свого стратегічного простору.

Однак, коли почалися активні бойові дії, війна отримала власну гравітаційну логіку. Розрив між початковим виправданням — запобігання просуванню НАТО на схід — та подальшими діями — захопленням величезних українських територій без зв’язку з членством у НАТО — став незворотнім. Витримка Бахмута, укріплені оборонні лінії, поглинання чотирьох регіонів — усе це суттєво відрізняється від оборонної стримувальної політики. Коли значна територіальна здобич стає можливою через військову силу, матеріальна нагорода — земля — перемагає абстрактні безпекові питання. Росія перейшла від реактивної оборони до проактивного захоплення, назавжди переформувавши траєкторію війни та свою стратегічну позицію.

Стратегія окупації тепер чітко окреслює справжню природу війни: це не обмежена операція для стримування НАТО, а обдумане територіальне розширення, що вимагає постійного військового закріплення та перетворення захоплених зон у незворотні компоненти російської державної території.